Звичайно, чернече життя в Україні почалося задовго до появи монахів у цій місцевості - ще перед офіційним прийняттям християнства. Перші ж монастирі з'явилися слідом за хрещенням князя Володимира, насамперед у Києві та його околицях. В 11 — 13 століттях їх кількість збільшилося як в столиці, так і на інших землях України і з кожним століттям їх все більше з’являлося у віддалених удільних князівствах Київської Русі.
За походженням слово «монастир» грецьке μοναστήριον що означає «відлюдне житло», «обитель». Відповідно до статуту, життя в монастирі бувало суворо спільне (спільножитні монастирі), напівспільне (в окремих келіях зі спільною трапезою та відправою) і пустельниче. Крім ченців у монастирі жили послушники — світські особи, що готувалися стати ченцями. Монастирі очолювали настоятелі (архимандрити, ігумени або ігумені, «старші», «строїтелі» тощо) і при них монастирський собор, який звичайно обирав настоятеля.
Історія цієї обителі торкається своїми коренями середньовіччя. Доповідь воєводи Вислоцького, записка Дружбацького і скарга Адама Чарторийського на ігумена монастиря Іоакима Вороновича, який приєднав до монастирських земель Меджибізькі землі, не згадують дату заснування обителі. Відомо з одного дарчого запису в 1540 році, коли Меджибізькі маєтки переходили від Мартіна Зборовського до Миколи Синявського, то монастир вже існував. Але протягом майже трьох століть він існував як греко-католицький і належав, як і більшість монастирів того часу, до Василіанського ордеру, а саме до 1791 року. Спочатку монастир був як чоловічий, але через обставини, що склалися в 1888 році, за клопотанням правлячого архієрея, Указом Святійшого Синоду він був перетворений в жіночий.
Візита Головчинського монастиря від 1760 р. описує його так: «Лежить він за с. Головчинці в лісі над р. Бугом. Посередині монастирської сади¬би стоїть дерев’яна церква з “опасанням” та трьома куполами на честь Преображення Господнього. Перед входом у церкву – дзвіниця, а біля неї – ворота. На південь від церкви – 6 келій під одним дахом, біля них пивниця. З іншої сторони церкви – будівля для прислуги та господарські приміщення: кухня, служарня, тік. Поблизу них стояла стара трапезна з вівтарем і сіни, далі знаходилися сараї та стайня, біля воріт – невелика комора. Впритул до монастиря стояла хата, у якій жили господиня та дівка-служниця, 2 парубки, сторож із числа монастирських підданих, пастух і пасічник. За цими будівля¬ми на південь були фруктовий сад і хати монастирських селян.»
З настоятелів чоловічого монастиря відомі ігумени: Іоаким, Рафаїл, Никодим при яких процвітав монастир. Окремо варто сказати про ігумена Никодима, як про будівельника обителі і його підпис часто зустрічається під Статутом чернечого чину. Також згадується в архівах, що Никодим написав книгу про первинні відомості Головчинецького монастиря, яка зберігалася в архівах монастиря, але, на жаль, не дійшла до наших днів.
В історії обителі є згадка про те, що вона приймала ще до Першої світової війни російського імператора Олександра III, який “при відвідуванні кімнат монастиря побачив в келії намісника людський череп, побажав його узяти з собою і замість нього залишив сто рублів”. Можливо це і правдива історія, а може просто вигадка, як і багато інших, щоб надати ваги монастирю. А завдяки цьому привабити ще більше відвідувачів…
Впродовж півтисячі років в житті обителі були зльоти і падіння, розквіт і запустіння. Неодноразово стихійні пожежі знищували його, але найбільше шкоди принесла безбожна радянська влада, яка перервала життя монастиря, як і багатьох святинь на Русі.
Перший раз монастир був закритий в 1922-1923 роках. У його корпусах влада організувала притулок для безпритульних дітей.
У роки Другої світової війни в обитель повертаються декілька з тих, що залишилися в живих черниць, які відновили чернече життя. З приходом радянських військ монастир знову закривають і до 1996 року в його будівлях знаходився інтернат для дітей з порушенням психіки і дітей-сиріт. Інтернат використовував монастирські приміщення як спортивну базу, а потім, будучи в аварійному стані, вони використовувалися як склади.
Якщо прогулянка по території монастиря закінчилася ви можете відвідати ще один об’єкт - джерело. Правда він вже дуже сучасний, зате має давню історію, тому що місце де викопати криницю, за легендою, вказав сам святий Онуфрій.
Отже, ще 250 метрів на схід і перед Вами постане Джерело преподобного Онуфрія, яке є місцевою святинею. В капличці поруч знаходиться чудотворний образ святого, який, за переказами монахів, є покровителем обителі.
Легенда говорить, що Преподобний Онуфрій Великий народився в сім’ї персидського царя близько 320 року. Не маючи довгий час потомства, батько його молився Господові про дарування йому сина і Бог почув його. Після народження дитини батьку явився Ангел Божий і наказав йому охрестити сина, назвати Онуфрієм та відвести його куди вкаже Бог. Між тим батьки помітили, що дитя не приймає материнське молоко, тому батько поспішно відправився в дорогу разом з сином, боячись, щоб немовля не померло від голоду. У пустелі до них підбігла біла лань і, нагодувавши малятко своїм молоком, побігла вперед, як би вказуючи їм шлях. Так вони дійшли до монастиря біля міста Гермополя, де малий Онуфрій оселився і провів більшу частину свого дитинства.
У десятирічному віці він покинув монастир і пішов в пустелю, бажаючи наслідувати святих пророків Ілії і Іоанна Предтечі. Коли він таємно вночі вийшов з обителі, перед ним явився промінь світла. Це був шлях, що вказав йому Всевишній до місця його пустинних подвигів.
Тут Онуфрійй знайшов чудового старця-пустельника з яким він прожив деякий час, навчаючись у нього правилам ченецтва. Через декілька років старець помер і преподобний Онуфрій шістдесять років прожив в повній самотності. Багато скорботи і спокуси зазнав він за цей час. Коли сильно зітлів його одяг і він сильно страждав від спеки та холоду, Господь одягнув його густим покривом волосся на голові, бороді й тілі. Тридцять років Ангел Божий щодня приносив йому хліб і воду, а останні тридцять років він живився від фінікової пальми що виросла біля його печери, що мала дванадцять гілок, які по черзі щомісячно приносили плоди. Воду він пив з джерела, що чудесно відкрилося біля печери.
Зараз купель - це місце яке щороку відвідують тисячі паломників, де можна попити води або отримати задоволення від купання в прохолодній воді.
Ну і наостанок, залишається озеро, яке не зовсім придатне для купання, але краєвиди тут надзвичайні. Особливо в той час, коли заходить чи сходить сонце. Тому якщо завітаєте ще й сюди, то отримаєте масу емоцій.
